А наостанок я скажу…

87

Хтось тут недавно писав, що, мовляв, для батьків ми завжди діти. Напевно, у чомусь це вірно, але…

Попалася мені тут в соцмережі миленька картиночка на тему «Зателефонуйте батькам». Чи То настрій у мене було сентиментальне, чи то зірки так зійшлися, але мені подумалося: а адже і правда, я так рідко дзвоню. Ранній вечір, я набираю мамин номер, щоб просто запитати про здоров’я, сказати, що я її люблю.

Що ми маємо? Довгі скарги на здоров’я. Ну, це я розумію, вислуховую спокійно, намагаюся щось підказати, хоча відповідь чую тільки один — старість не лікується. Раз. Довгий ниття на тему того, що дитино вибрала собі неправильного мужика. Нагадати, що я вибрала собі неправильного мужика ЧОТИРНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ? Двоє дітей у нас. Пора б вже звикнути до думки, що мужик неправильний і перестати проїдати мені мізки. Купа абсолютно крышесносящих рад тепло одягатися, вчасно їсти, правильно лікувати застуду… звичайно, людина, у якого двоє хлопчаків входять в підлітковий вік, не вміє лікувати соплі, повірте. Ну, і вишенькою на торті — обурення на тему того, що ми з чоловіком ведемо абсолютно неправильну життя. Досі з якихось фестивалях катаємося, спати лягаємо пізно: «Я бачила, що ти була ВКонтакте в три години ночі!» Не привітали чергову марьсергевну з шістдесятиріччям робочої діяльності, і ще бог знає що.

Результат? Зіпсований настрій і геть забутий привід для дзвінка. Раз сидите ВКонтакте, значить і сюди, може, заглядаєте. Не треба так.